ЛЮ́ЛЬКА

лю́лька (зменшено-пестливе — лю́лечка) — 1) приладдя для палін­ня, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну; невід’ємний атрибут зовнішнього образу козака, а також заядлого курця, про якого кажуть: «Добрий курець має люльку, кресало і тю­тюнець»; об’єкт гумору: «Люлька не куриться, мабуть, дівчина жу­риться», «Люльки шукає, люлька в зубах», «Покуримо люльки, щоб дома не журилися»; паління роз­раджує чоловіка, відволікаючи від щоденних турбот, тому кажуть: «Покуримо люльки та забудемо думки»; була предметом гордості і символом козацької честі: люлька зробилася необхідним атрибутом козацької «ясної зброї». Без люль­ки, як без жінки (М. Номис); Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі знадобиться (пісня); Козак сердега люлечку по­тягає (пісня); Чоловікам усе во­ленька: за люлечку та за шапочку — До корчми на розмовочку (пісня); 2) колиска. Це лихо в люльці собі б спаю (Т. Шевченко). Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 345.